Зімкни свої сонні повіки і просто довірся мені та ночі. Небо вкрите важкими сірими хмарами, а ми кутаємось у мряку та роздуми, що зависли в повітрі між нами, довкола нас…

Цей дощ надовго: і у душі, і в місті. Але нам справді затишно під полотнищем парасолі. Маємо про що помовчати. Споглядаємо із насолодою мокрі калюжі, наче афіші у Музеї Монмартра давнього.

Paris

Блиски ковзають мокрою поверхнею дороги – зелені, червоні – в них так багато глибини та зваби. Зрідка виринають на вулиці автомобілі і зникають поспішно за рогом, засоромившись нашої відвертості. Справжні почуття нелегко зрозуміти, спланувати, дозувати… часом надто багато пристрастей. Зорі заздрять нам, бо ми не змучились шукати маршрути.

Знаєш, я б не вижила без таких раптових подорожей з тобою.

Гі де Мопассан, який ненавидів Ейфелеву вежу, щодня обідав у її ресторані. Пояснював, що то єдине місце у Парижі, звідки її не видно. Таки варто вшанувати французьку ранкову традицію: замовити каву із повітряним круасаном. Так, все це буде завтра, а сьогодні… Коханий, поцілуй мене, обійми міцніше! У рідному місті так мало часу на любов поза графіком.

Килина Бішер, 2013.