Дуже люблю історію про шкарпетки. Богдан Дмитрович не затаїв цього конфузу навіть у друкованих спогадах. Але ця історія, вже із деталями від Лені, стає ще цікавішою.

Лені, чи більш поважно, Леоніда Петрівна — дружина Богдана Гаврилишина ось уже 65 рік поспіль. Жартує, що це правда наполовину, бо рівно стільки ж, як удома, Данко був і в роз’їздах.

Данко та Лені познайомились у Новому Світі, про який так мріяв Богдан. Лені народилась у Канаді, але її родина була родом із Тернопільської області. Зараз подружжя певне, що то доля. Бо Коропець дуже близький до Заліщиків.

Дядько Лені, як тільки дозрівали на городі червонобокі помідори, нагадував про Україну своїм бурчанням:

Хіба ж це помідори?! От заліщицькі, так, заліщицькі — то помідори. Вкусив і аж по бороді потекло!

Лені щиро, та все ж про себе, дивувалася: як там добре так було, то навіщо вони переїжджали?..

До слова, Леоніда Петрівна ще не встигла заліщицьких помідорів спробувати, то раптом читач матиме нагоду виправити цю прикрість, хай не вагається.

А щодо шкарпеток…

Леоніда потрапила до Пласту, щоб на хлопців, які прибули з України глянути.

Її коліжанки запевняли:

Побачиш Богдана, — закохаєшся.

Тому Лені вперто дивилась у землю, щоб не зустрітись поглядом із тим хлопцем. Але він підійшов, щоб перевірити, чи всі у колі гаразд скаутську косинку пов’язали. І вона побачила спершу не його самого, а величезні дірки шкарпеток. І так їй жаль цього хлопця стало, що вона вже як глянула на нього… То так згодом і полюбила.

Версія Богдана Дмитровича така сама, от лиш трохи чоловіча:

Того літа я також познайомився із українською громадою у Торонто. Разом з чотирма іншими пластунами, які приїхали з Німеччини, ми створили першу групу Пласту. Рух поширювався дуже швидко, тому що того літа багато пластунів приїхало до Канади з Німеччини, а також ми вербували юнаків і юначок – уродженців Канади до Пласту…

…Одного дня я повів групу пластунок, більшість з яких були уродженками Канади, на прогулянку. Дівчата йшли за мною із захоплюючим щебетом. Здавалося, чомусь я їм подобався. Серед них була моя майбутня дружина, Лені (Леоніда) Гайовська. Вона, як і інші дівчата, поглядала на мене. Я був у скаутській уніформі й білих порваних шкарпетках, які виказували мою бідність. Мабуть, Лені стало шкода мене і вона забажала відремонтувати мої шкарпетки.

Канадські українки знайомились із хлопцями біля церкви, добре знали їх сім’ї… якось так починались стосунки. А от Богдан був у Канаді сам по собі, ніхто не міг про його сім’ю доброго та справедливого слова сказати. І Лені справді переживала, чи прийме його родина, як прийме.

Ну як? — З хвилюванням перепитала бабуню.

               Ввійде, — нехитро відповіла та.

І Леоніда Петрівна досі це пам’ятає, бо як то так “ввійде”? Для неї вже тоді Данко був особливим.

Щастю чути та бачити Леоніду Петрівну, а тепер згадувати ту неймовірну зустріч, ми завдячуємо команді Фонду. І найперше Олені Бекреньовій, яка таки вмовила зовсім непублічну Лені на розмову. Зустріч була закритою, лише для випускниць програми “Молодь змінить Україну”. Та все ж Леоніда Петрівна дуже хвилювалась.

leni1

Жартувала, що цю зустріч планували ще на березень, але вона так переживала, що вибрала в лікарню втрапити.

Ти все про мене, про нас знаєш. Розповідай, а я ось там в кутку послухаю, — тепло пропонувала Олені Леоніда Петрівна.

Та все ж довелось саме їй розповідати, як то бути дружиною великого чоловіка.

Всіх історій не візьмусь пригадати. Але про те, як виглядає шопінг Богдана Дмитровича, ну, просто мушу.

Телефонує, як правило, і так каже: треба черевики, глянь, чи є потрібні в такій-то крамниці?

І Леоніда Петрівна планує візит, інспектує якість, модель та тон. А Данко ловить таксі і виділяє на покупки вже традиційно 10 хвилин. Замовляє три пари 41-го розміру, однакові обов’язково. Консультант переживає, пропонує додаткові варіанти. Але Гаврилишин невблаганний. Знову однакові для Києва, Женеви та гір. І піджаки так обирає, і… все так.

Погодьтесь, мудро, навіть логічно, коли улюблений та зручний одяг є всюди, де б не був твій офіс сьогодні. Але така історія про побут таки більша за просто історію, вона про рутину Богдана Дмитровича, якої ми ніколи не знали.

Про ревнощі. Уявіть дівчат, котрі б про таке забули спитати? — Звісно, що запитали.

Ну ви ж його знаєте, — відповіла дуже філософськи Леоніда Петрівна. В Канаді так не прийнято. Там танцюєш на вечорі лише зі своєю дружиною. То я спершу думала: він же європеєць, там інші традиції. А потім дізналась, що не всі європейці такі… А потім змирилась. Хоча вчора, в Одесі, танцював з тією дівчиною. А мені, нє (хитає головою), не запропонував.

leni4

І знову лукаво підморгує. До речі, так само смачно, як і її Данко вміє.

Тепер у мене нова маленька мрія: втрапити на каву одразу і з Леонідою Петрівною, і з Богданом Дмитровичем. Думаю, ця змовницька усмішка, це авторське підморгування на ціну золота саме в тандемі.

Данку! — саме так і кличе до столу Лені Богдана Дмитровича.

І про сукню, весільну, ми теж запитали. Якщо пригадаєте, у книзі спогадів “Залишаюсь українцем” є те щасливе фото, датоване 10 червнем 1950 року. Сукня родом з Нью-Йорка. Вона не збереглася, бо доньки обожнювали її приміряти.

Що цікаво, чим ближче до весілля, тим та сукня ставала все більшою для Лені. Хвилювання перед вінчанням не знає кордонів. І щастя теж, коли є традиції.

Тому Данко телефонує Лені щодня. І, якщо вірити жарту, то уперто чотири рази. Святкують вони, як і в книзі мовиться, 10 та 25 день кожного місяця. Богдан Дмитрович квіти дарує, чоколяду або на вечерю запрошує. Якщо немає поруч – просить дочок про допомогу. Але все по традиції, ніяких нових експериментів.

Дозволю собі нагадати, щоб пояснити традицію, що саме 25 грудня 1949 пара заручилась і отримала благословення від батьків Лені, а 10 червня 1950-го — Лені та Богдан одружилися.

Було запитання і про те, як дітей виховували, як треба виховувати? Замість відповіді — історія про тарілки, яка цінніша за будь-які правила. Вона про те, як бути мудрим із найдорожчими. Слухайте самі.

Леоніда Петрівна гарно малює, навіть навчалася трохи цьому. І вирішила старшій доньці подарувати сервіз із 120 предметів зі своїм авторським розписом. А молодша Туся й собі забажала. І барви осінні загадала: трохи жовтого, трохи зеленого… Так і зробила Леоніда Петрівна: запекла у печі 8 тарілок з виноградом та барвами осені. Але на цей подарунок Туся покрутила носом. І загадала хризантеми. Лені купила новий набір тарілок для творчості.

Окееей, – протягнула донька на цей раз. Непогано, навіть гарно, але нічого особливого.

Леоніда Петрівна мовчки згорнула тарілки і поставила їх у шафу. А потім у Тусі були важливі гості. І вона про тарелі згадала, – позичила. А потім ґречно уточнила, чи повертати обов’язково? Як ви вже здогадалися, вони у неї і залишились.

Ось так і виховали, – підсумувала Леоніда Петрівна.

Чим цікавиться Лені, чим живе… Якою була кар’єра і чи була? — Традиційні та зрозумілі запитання від тих, хто прагне встигнути все і одразу.

Але Лені справді була дружиною великого чоловіка, що, може, й складніше за будь-яку кар’єру. Працювала вона всього 2 роки, тих перших спільних два роки, поки Богдан зевершував своє навчання в Університеті Торонто.

І раптом розмова нагадала Леоніді Петрівні, як архітектор, який планував щось довкола будинку, був вражений її відчуттям простору, влучністю порад, смаком. І запропонував працювати разом.

Але Гаврилишин не захотів, — так обірвала Леоніда Петрівна.

І про щось інше повела.

Троє дітей, семеро онуків… Богдана Дмитровича постійно нема вдома, постійно серед людей.

А він людей любить, — підтверджує Леоніда Петрівна.

Віра Богдана Гаврилишина в людину наповнює впертою наснагою кожного, кому він потиснув руку, чи більш дружньо обняв. І ти справді починаєш розуміти, що молодь змінить Україну, і вже відчуваєш свою власну відповідальність.

Лені, бувало, подорожує із Богданом Дмитровичем. Особливо туди, де ще не була. Любить не так країни, як людей у цих країнах. От, приміром, Індія. Була там -надцять разів. Але країна… неблизька їй. Зате подругу звідти цінує вкрай. Ця подруга весною, після операції, була з нею. Поруч, з усією відповідальністю. Правда, мучила пані Леоніду сніданками, які вдаються їй вкрай посередньо або й взагалі не вдаються. Слуги, а коли їх ще й семеро, ніяк не сприяють кулінарним талантам.)

Зате дружба поширює такі слова як “екологія” та “економія”. Саме Леоніда повідала подрузі, що не можна посудомийну машину запускати напівпорожньою. Та дуже дивувалася. Але в гостях почала одразу із практики. Мабуть, тепер і в Індії трохи економить.

Ще про країни. Особливо любить Леоніда Петрівна Ямайку, за справжню автентику і те, як там зустрічають. Не надто прихильна вона до США, Японії. А от Китай сподобався. Про Швейцарію та Україну і мови нема.

Власне, нема того, про що шкодує. Хіба подорожувати бажає більше. Найперше — Україною. Про Чернівці згадала, які їй вкотре рекомендують друзі. Але це місто досі є для неї загадкою. І моє ще чернівецьке серце аж тьохнуло, бо таки варто побувати на Буковині.

Подорожі, яких так багато в житті цієї пари, все ж особливі. Бо вони по графіку. І навіть, коли поруч море, яке так обожнює Лені, графік велить летіти далі. І знову нема часу на те, щоб просто плавати разом.

А гори. Там, у будиночку, всі стіни у полотнах саме українських художників. І є правило у Леоніди Петрівни. Вона купує картини тільки після особистого знайомства. І тому полотно, окрім таланту та ідеї, ще є спогадом теплої розмови за чаєм із майстерні художника.

Лені не любить надмірної уваги до себе. І, навряд, буде їй приємно, що сказане за столом із випічкою, вже опинилося у Мережі. Але не поділитися такою цінною розмовою, — було б нечесно вкрай.

Бо книгу Леоніда Петрівна писати відмовляється. Хоча усі друзі спонукають її до цього. То вона й нам тепло і традиційно відповіла:

Не хочу.

А потім зронила, що вже час, її надокучлива цигарка кличе. Я подумала: і справді гарно звучить. Ніяке “припудрити носа” не зрівняється. А у наступному кадрі був і справді балкон, стілець, граційна Лені та цигарка. І палила вона так красиво, достойно і смачно. Шкода, не було поруч режисера, він би не пропустив цього кадру.

І зрозуміла я, що якою б довгою глибокою та чесною не була наша перша розмова, а про Лені ми дізналися ще так мало. Це була лише передмова.

 

Текст Килини Бішер
Фото Катерини Бекреньової
2015

P.S. Книгу спогадів “Залишаюсь українцем” Богдана Дмитровича Гаврилишина можна завантажити на ваш ґаджет тут.

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Сохранить