Свято, котре все ще може відбутися – український фестивальний рух.

Термін «фестиваль», що походить з латини, означає організоване масове свято. Наші фестивалі вже подекуди масові, але все ще тільки мають нагоду стати організованими і святами.

Інформацію про кількість фестивалів в Україні неможливо отримати з жодних джерел з однієї простої причини: не дуже зрозуміло, що саме рахувати. Як жанр культурної діяльності, як вид дозвілля чи як спосіб організації та самоорганізації представників певних професій чи адептів певний світоглядів, а то й навіть як бізнес ? фестиваль не має жодних чітко окреслених критерій та визначень. Тобто, фестиваль – це не лише відкрите поле для імпровізації у будь-якому жанрі, а й можливість списати будь-який безлад на формат.

Якщо довіряти Вікіпедії, до якої доводиться звертатися в умовах відсутності хоч якось впорядкованої інформації про українські фестивалі, в Україні є близько п’яти десятків музичних фестивалів, чотирнадцять фестивалів кіно, коло десяти театральних, а також фестивалі середньовічної і Трипільської культури, авторської ляльки, фестиваль автостопу, футболу, здорового способу життя, бойових мистецтв, ще зо два десятки фестивалів усякої всячини й бодай одна людина, котра відчула потребу й бажання все це перелічити, систематизувати і увіковічнити в статті. Хай навіть цей невідомий ентузіаст цілком оминув своєю увагою літературні фестивалі, практично нічого не знає про фестивалі танцю, історичної реконструкції, квітів, ковальського мистецтва, фестиваль Ісуса, скульптури чи перформансу, все одно праця його наочно демонструє факт, що фестивалів у нас багато. Особливо наочним цей факт є для тих, хто бодай трішки перебуває в контексті, а отже знає: цей перелік – то навіть не вершина айсберга, а лише хвилі, спричинені рухом його неосяжної ваги через океанський простір.

За відсутності будь-яких фундаментальних досліджень фестивального руху в Україні єдиним джерелом отримання інформації з цього питання залишаються ЗМІ та соціальні медіа. Найбільше інформації знаходиться про фестивалі музичні – воно й не дивно, адже це сфера мистецтва, досяжна і цікава найширшим верствам населення, а крім того, саме звуком і ритмом просто достукатися до свідомості й емоцій мас – а ЗМІ ж бо висвітлюють заходи то більше, що вони масовіші.

1290458608_chervona_ruta

Тому й не дивно, що умовно перший український фестиваль «Червона рута», що з 1989 року до початку двотисячних відігравав роль лакмусового папірця на визначення дуже сучасної, дуже андеграундної і дуже української музики, дотепер присутній в усіх притомних бесідах та матеріалах про український фестивальний рух. Доля фестивалю символічна: він існує й зараз, але не встиг трансформуватися слідом за зміною суспільних орієнтирів. Говорять про нього тепер лише у минулому часі, й тепер участь чи перемога в «Червоній руті» нічого не значить для гурту – кількість переглядів відео з виступів на YouTube важить для продюсерів чи студій звукозапису та потенційних інвесторів і то більше.

На початку дев’яностих «Червона Рута» була чи не єдиним з організованих масових заходів, де сучасна українська музика могла з’явитися і заявити про себе як про Сучасну Українську Музику. Іншими словами, музиканти прагнули слухача, котрий вголос скаже, що воліє рок чи поп, котрий відверто заявить, що він українець і прагне українського – і «Червона рута» була тим майданчиком, котрий музикантам цього слухача давав. Слухачі ж прагнули свого, молодого, драйвового в музиці, а ще сутичок з міліцією, екстриму та романтики. І фестиваль був місцем, де слухачі отримували бажане – міліція виводила зі стадіону дівчат у жовтих кофтинках та блакитних спідничках, а на першій «Червоній Руті» в Чернівцях електричний струм зник прямо під час виступу й Кость Павляк завершив виступ акапело, без мікрофону, в повній темряві.

Фестиваль, що свого часу слугував для багатьох мірилом якості та справжньості й згуртував навколо себе бунтівну молодь, котрій у більшості судилося тепер бути опініон-лідерами суспільства, тепер не має ані ваги, ані престижу. Все тому, що організатори й причетні пропустили момент, коли хвиля емоцій з нагоди незалежності й нових перспектив, подібна на кров горлом, ущухла, і треба було жити і дихати далі спокійно. Музикантам стало потрібне просування, гонорари, пристойна апаратура і задоволення побутового райдеру, логістика та маркетинг; слухачі почали хотіти хорошого звуку й шоу, чистих туалетів, зірок світового рівня. Теперішня «Червона рута» не може дати ані одним, ані іншим того, що їм потрібно.

З музичних другим за рівнем згадуваності в бесідах про музичні фестивалі й, мабуть, першим за рівнем організованості й кількістю вкладених коштів на час створення і розвитку став фестиваль «Таврійські Ігри». Менш пов’язаний із будь-якими ідеологіями (політичною та національною ідентичністю, декларуванням певного кшталту мислення та способу життя тощо) й більш розважальний, цей фестиваль з 1993 намагався відтворити в непростих українських реаліях усереднену схему успішного масового оупен-ейру – місця зірок і розваг. Фестивальний пароплав, що припливав по Дніпру, нафарширований зірками переважно українського розливу, конкурс краси, фестиваль пива та участь всесвітньо відомих артистів і справді віддалено наближали фестиваль в Каховці до омріяної схеми. Рік за роком «Таврійські Ігри» все наближалися і наближалися до того зразка 1993, в той час як міжнародний рівень таких заходів зростав і, треба сказати, робив це значно динамічніше. За 17 років на «Таврійських Іграх» виступило 237 виконавців із 17 країн світу, але це не допомогло.

У 2012-му «Таврійських Ігор», нарешті, більше не буде – кажу «нарешті», бо на муки спроб зміни формату і локації дивитися було зовсім уже печально. Актуальність і привабливість фестиваль утратив ще упродовж перших десяти років свого існування – він не був ані доступним, ні якісним. Одночасно із «Таврійськими Іграми» стартував, наприклад, угорський «Сігет», офіційно ? найкращий фестиваль Європи. Висновки про ефективність схем розвитку і управління проектами напрошуються самі.

Інші більш чи менш масштабні музичні фестивалі з більш-менш солідним часом існування теж демонструють сумну тенденцію: кращими не стають, замість розвитку традиційно раз чи два на рік за регламентом виконують танець (чи пак, музичну композицію) на кістках того, що колись стало популярним у ситуації практично повної відсутності вибору.

Мистецтво кіно тут демонструє ліпшу тенденцію, як це не парадоксально – все-таки української музики багато і вона робить поступальні кроки в бік якості та оригінальності, тоді як з мистецтвом кіно в часи Незалежності в нас склалося так собі. Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» спеціалізується на кінодебютах і студентських фільмах. Фестиваль заснований у 1970 році й відтоді проводиться щороку в останню неділю жовтня у Києві. На «Молодості» відбулися дебюти низки нині визнаних європейських режисерів ? Фреда Келемена, Тома Тиквера, Денні Бойла, Олексія Балабанова, Жака Одіара, Франсуа Озона, Стівена Долдрі, Сергія Маслобойщикова та багатьох інших. Серед учасників «Молодості» 90-х багато призерів найпрестижніших кінонагород світу, однак і нині фестиваль демонструє близько 240 фільмів щорічно з понад 40 країн світу. «Молодість» – один із найбільших фестивалів України, крім того, там справді все відбувається «по-дорослому» – зірки, прем’єри, кіноринок, червоні доріжки.

molodist2013_kubikrubik01_s

Запорука його виживання, й навіть успіху, мені здається, тримається на трьох основних засадах: по-перше, все-таки він не з’явився раптово з появою України на політичній карті світу. Двадцять років існування ще до Незалежності дали той бекграунд, на якому все відбувається осмислено, а не емоційно чи спонтанно. По-друге, відсутність конкуренції порівняно з фестивалями музичними – кінофестивалі в Україні можна перелічити на пальцях, а музичні ростуть, як гриби, роззосереджуючи як аудиторію, так і спонсорський та організаторський ресурс. Третя причина успішності «Молодості» на тлі інших українських фестивалів ? це, як не дивно, саме збереження ритуалу і формату. Ситуація з фінансуванням та підтримкою фестивалю зовсім не є стабільною з року в рік, однак організатори стараються тримати рівень – більш-менш стабільна робота інформаційної та PR-cлужб, оновлюваний сайт, перекладачі заходів та переклад фільмів, присутність зарубіжних зірок кіно, і, звісно, червоні доріжки, вечірні шати, урочистість.

Я не дарма не торкаюся в цьому переліку якості фільмів та наповненості інших заходів – це наступний рівень розуміння і сприйняття. Проте навіть на первинному, «зовнішньому» рівні заходу такого масштабу варто йти назустріч очікуванням – публіки, потенційних партнерів чи спонсорів, учасників. «Молодість» успішно демонструє можливості втримати планку, і дати щонайменше – очікуване, а ймовірно, і дещо більше. Тим же, до речі, не в останню чергу бере потенційних партнерів молодий порівняно з «Молодістю» Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини «Docudays.UA» та зовсім юний Одеський Міжнародний кінофестиваль. Хай не здається, що я відсуваю власне параметр якості на другий план – ні, безумовно важливими є і якість запропонованих фільмів, і наповненість супутніх акцій – семінарів, дискусій, презентацій, круглих столів, і рівень експертів. Просто для того, щоби цим насолодитися, теж потрібні певні умови. «Відкрита Ніч», Ірпінський кінофестиваль, львівський «КіноЛев» втрачають можливість розвиватися і рости саме тому, що від них у прямому сенсі на простому і побутовому рівні глядачі та партнери часто не знають, чого чекати.

Як важливо втримувати рівень і сам факт існування з року в рік, добре ілюструє історія знаного Міжнародного театрального фестивалю «Київ травневий», що виріс свого часу з ідеї фестивалю міст-побратимів. Зірки театру та колективи з багатьох країн світу відвідували Київ щороку навесні, хоча іноді фінансування було обмаль, а іноді це «обмаль» неухильно наближалося до «немає зовсім». Однак, сам факт того, що щось відбувається і мусить відбуватися, давав поштовх діяти і надалі, аж доки фестиваль не було скасовано указом тогочасного мера Києва напередодні попередніх президентських виборів – буцімто Київ міг бути небезпечним для іноземних гостей в умовах очікуваного протистояння «блакитних» і «помаранчевих». Один із найвагоміших театральних фестивалів країни, котрий задавав рівень якості, не відбувся одного разу – і, наскільки мені відомо, відтоді ніколи більше не відбувся знову. Зусилля на те, щоби зібрати і збудувати щось знову, налагодити з нуля роботу, потрібне набагато більше, аніж щоби просто підтримувати – життя, рівень, контакти і домовленості.

Аналіз показує, що існувати і адаптуватися до сучасних реалій простіше фестивалям, започаткованим порівняно нещодавно. Складається враження, що їх організатори більше схильні до стратегічного планування, доброї логістики, маркетингу, здорового фандрайзингу, адекватного піару і тверезої оцінки своїх можливостей. Мені здається, це проблема не те щоби вікова, але поколіннєва – люди, особисте становлення яких припало на роки після 2000, вже не так сильно думають, що хтось їм щось повинен – це в нас дотепер дуже розповсюджена схема. Організаторам виннi держава і спонсори, учасникам – організатори, партнерам – учасники, спонсорам – відвідувачі, відвідувачам – усі включно з іншими відвідувачами, і так ще безліч комбінацій. Більш приземлений, бізнесовий, і менш натхненний та ідейний підхід до справи, як не дивно, дає дуже добрі плоди.

svyato_kovaliv

Один із найбільших ковальських фестивалів у Східній Європі, «Свято ковалів» в Івано-Франківську, існує з 2001 року і починався як місцевий некомерційний аматорський захід професіоналів ковальської справи, зокрема діячів Спілки майстрів ковальського мистецтва України. Однак, очевидно, фахівці ковальської справи дуже добре усвідомили, що саме цікаво іншим фахівцям ковальської справи й навіть тим, кому ковальство за хобі. Вже за кілька років фестиваль став міжнародним, масшабним і одним з ключових стимулів подієвого туризму в Івано-Франківську. І це при тому, що ковальська справа – не музика, не кіно і не театр, зацікавлених потенційно набагато менше. Зараз фестиваль відвідують майстри з понад 35 країн світу, а зацікавленим у ковальстві потенційним туристам з Європи добре відомі дати його проведення.

Приблизно та сама історія успіху спіткала фестиваль історичної реконструкції «Терра Героїка» (тепер фестиваль-наступник називається «Земля Героїв»), що з 2005 року відбувається в Кам’янці-Подільському. Подія видовищна: cтаре місто перетворюється на справжнє карнавальне шоу, туристи мають змогу побачити військові табори, муштри та побут армій XVII століття, виступ кобзарських цехів, історичні танці, вуличні театри та феєрії. Історична реконструкція – хобі доволі дороге і часомістке, позаяк вимагає підготовки обладунків і костюмів на основі спеціальних, досить глибоких історичних знань. Учасники збираються не просто «помахати» шаблями, а вивчити військові реалії та маневри XVII століття. Однак і учасників, і глядачів фестивалеві не бракує. «Земля Героїв» не є медійною подією, однак інформація про фестиваль вчасно і доступно поширюється серед кіл зацікавлених – в осередках та клубах історичної реконструкції різних країн, через інші подібні заходи.

Фестиваль історичної реконструкції «Битва націй» у Хотині існує усього кілька років, але повторює успішну схему «Терра Героїка» – структуровані фахові заходи, що чергуються з генераторами туристичної привабливості – концертами, виступами, маршами, ? відповідають запитам і учасників, і глядачів. Обидва фестивалі відіграють значну роль у розвитку подієвого туризму в регіоні – участь у фестивалі чи доступ до всіх подій коштує грошей, звісно, але в кожному випадку ця сума не перевищує 20 євро. З іншого боку, Кам’янець чи Хотин, у яких стоять середньовічні армії, перетворюються на видовище і атракцію просто навіть якщо бути там присутнім, тож це чудова нагода для туристів влаштувати собі нетривіальний і практично безкоштовний вікенд.

Фестивалів, як уже було сказано, у нас багато – і це «багато» межує із «забагато». Практично кожен серйозний кінотеатр долучається до ініціативи «Фестиваль якогось-там кіно» – італійського, іспанського, ізраїльського, французького. Часто це робиться за принципом «і вовки ситі, і вівці цілі» ? одночасно і можливість показати якісні, однак не касові, артхаузні фільми, й продати квитки на те, що на великих екранах за інших обставин дивитися би ніхто не пішов.

Музичних фестивалів цілком вистачає, щоби за умов достатньої мобільності фестивалити цілий рік нон-стоп – їх проблема полягає в тому, що, окрім кількох відомих і притомно організованих (наприклад, «Джаз Коктебель», «Kazантіп» та «Z-Gamez» у Криму, «Старе Місто» у Львові, «Best City», що з’явився в Дніпропетровську в 2012, продемонструвавши з першого разу нечуваний для України рівень організації та підготовки), про які йтиметься далі, туди приїздять ті самі артисти й ті самі гості, і разом вони знову і знову переживають ті самі проблеми і досвіди – тож не дивно, що з часом із зачарованого кола випадає все менше і менше людей.

Літературні фестивалі, фестивалі поезії та відеопоезії часто існують дещо відірвано від сфери, до якої, по суті, належні – сфери книговидання і розповсюдження, позаяк усна народна творчість втратила актуальність вже кількадесят сотень років тому. Виходить, «собака бреше, караван іде» – гості приїздять, письменники виступають, видавці дискутують, a розвиток літератури і її популярність серед населення як мистецтва і далі гальмується простими речами: дорогими неякісними книжками, кепськими і нечастими перекладами, неможливістю вижити з писання і небажанням людей читати, позаяк ніхто так і не пояснив їм доступно, чому читати добре. Фестивалі театру і танцю переживають непрості часи у зв’язку з непопулярністю театру і танцю в Україні як таких – останніми роками, щоправда, стараннями кількох місцевих ентузіастів та закордонних культурних центрів пожвавилася ситуація навколо сучасної драматургії, що робить можливими існування фестивалів «Драбина», «Drama.ua» та «Тиждень актуальної п’єси», але масовими чи вагомими поки що назвати їх не можна.

Етнофестивалі (найуспішніші з них ? «АртПоле» та «Країна Мрій») поціляють в усе і в нікуди – все ще приваблюючи достатньо людей, вони, однак, гублять фокус і саму мету, бо чим далі, тим менше ясно, кому і навіщо туди йти – за музикою, за лялькою-мотанкою, за танцювальним майстер-класом, за лендартом чи автентичними напоями? Організоване різнопланове дозвілля хороше і перспективне тільки тоді, коли воно дійсно організоване і якісно комунікується, тоді як в нашому випадку це радше той самий безлад, щасливо виправданий форматом, який спирається на удачу – одного року вийшло добре, іншого – не вийшло взагалі. Всі інші фестивалі, пожанрово представлені не так масово, існують взагалі ніби не “задля” а “всупереч” – важко очікувати якості, коли основною метою стає перемогти всі обставини і все-таки відбутися, а там вже як буде.

2012_06_23_kraina_mriy_04

Назагал, причини неуспіху українських фестивалів виокремити так само не складно, як і критерії успіху – от тільки в кожному окремому випадку багато вирішують дуже особливі деталі. Неуспіх полягає в відсутності достатнього фінансування, невмінні команди побудувати стратегію і дотримуватися її, бракові планування дій і активності, небажанні підлаштовуватися під потреби глядачів, учасників, партнерів та потенційних спонсорів. До цього додаються небажання глядачів долучатися до покращення улюбленого/вибраного заходу, нерозуміння потреби платити за розваги в форматі «фестиваль», нарешті, нерозуміння соціальної ролі фестивалів і їх привабливості в якості об’єкта фінансування державою та українськими бізнес-структурами (думаю, не помилюся, коли скажу, що найбільше грошей на українські фестивалі всіх напрямків приходить із зарубіжних фондів, культурних центрів та комерційних структур).

Загалом, усе це в філософській бесіді могло би звестися до однієї фрази ? «рівень свідомості». Коли я прочитала, що учасники фестивалю «Burning Man» у Сполучених Шататах упродовж 8 днів збирають і возять за собою використану воду, бо виливати в пустелі її заборонено, зловила себе на думці, що якби я заплатила за вхід на фестиваль $300, то очікувала би, що хтось подбає про мою використану воду й абсолютно не переймалась би проблемами пустелі. Ми все ще чомусь не доросли до широкого розуміння того, що ніхто, крім нас, нічого за нас не зробить. Пріоритетом для організаторів є найчастіше вихід «на нуль» (рідко коли в прибуток), збереження добрих стосунків із партнерами, медійний розголос, а вже потім ? якість програми, інтереси учасників (головне, аби погодилися) і фактичні враження глядачів. В учасників – можливість встановлення корисних контактів і просування себе, гонорари і виконання їхнього райдеру, тільки потім ? соціальна важливість заходу як такого, позитивні емоції глядачів і внесок у розвиток того, що всі ми називаємо «українською культурою».

Глядачів усе більше цікавить співвідношення ціна-якість у дещо спотвореному вигляді. В нашій покаліченій тривалою відсутністю грошей свідомості (індивідуальні ситуації різні, але заперечити період загальнонаціональної бідности в 90-х важко), за численими відгуками в ЗМІ і соціальних медіа, ідеальний фестиваль чого завгодно ? це зручно спланований простір із усіма зручностями й без обмежень, із доступною їжею та напоями, гарним контентом, зірками і організованим дозвіллям, структурованою та доступною в різних формах інформацією, добре налагодженою схемою логістики, до того ж, безкоштовний. Для спонсорів (і, видається, для профільних державних структур) найкращий фестиваль, очевидно, той, який нічого від них не хоче. В нас усе ще не сформувалися традиції спонсорства та меценатства, крім того, недооціненою є соціальна функція фестивалів, їх привабливість як PR-майданчика і фактора формування іміджу установи, перспективи їх використання в рекламних цілях.

Критерії успішності фестивалю як явища сформувати не так уже й важко, складніше їх дотримуватися. Початком завжди має бути не орієнтація на кінцевий результат (такий підхід автоматично програмує появу прірви між бажаним і тим, що вийшло насправді) – а оцінка наявного ресурсу і перспективи його використання. Так зробили, наприклад, «Kazантіп» і «Джаз Коктебель», використавши привабливість приморського розташування та сезону, «Терра Героїка» і «Битва Націй», використавши автентичний міський ландшафт, який органічно приплюсувався до привабливості події, чи поетичний фестиваль «Meridian Czernowitz», скориставшись неоднозначним і визначним місцем Чернівців на мапі світової літератури як місця перехрестя культур.

Інша важлива стартова позиція – розуміння потреб і перспектив. Відсутність адекватного фестивалю під відкритим небом європейського рівня, на який не страшно їхати артистам і де добре та комфортно на побутовому рівні відвідувачам, дала кілька додаткових балів при організації «The Best City», а етнофестиваль «Уніж», котрий, щоправда, довго не проіснував, свого часу збурив цілу хвилю подяк і похвал, просто поставивши на території в достатній кількості чисті туалети і душі. Тут варто детально зупинитися на розумінні потреб і очікувань тих, хто може підтримати фестиваль матеріально чи організаційно – немає нічого поганого в тому, щоби намагатися задовольнити ці потреби, це не обмеження свободи творчості, а шлях до найпростішого забезпечення матеріальної підтримки цій свободі.

Розуміння соціального тла і світових тенденцій допомагає налагодженню міжнародної співпраці та формуванню позитивного іміджу України за кордоном (тут вигідно вирізняється фестиваль документального кіно про права людини «Docudays.UA»), а розуміння потреб запрошених учасників та експертів може перекрити певний організаційний хаос (на Літературному фестивалі при Львівському форумі видавців, котрий щороку все більше перенасичений і менш структурований, можна не збожеволіти тільки завдяки тому, що саме там письменники на ходу знайомляться з перекладачами чи представниками іноземних видавців, літературознавці рік за роком відкривають для себе нові пласти різних літературних тенденцій, автори вигадують спільні інтернаціональні проекти, музиканти знаходять авторів текстів, ілюстратори народжують ідеї книг, а поети і романтики часом влаштовують особисте життя – хаос цьому сприяє).

Наявність професійної команди і фахового розподілення обов’язків ? усе ще нетипова ситуація навіть для міжнародних, масштабних фестивалів. Прикладом тут може послужити Одеський міжнародний кінофестиваль, різні служби і департаменти якого працюють цілий рік, антиприкладом – «Книжковий арсенал», захід-феномен, котрий замалим не в усіх аспектах ? і як книжковий ярмарок, і як літературно-мистецький фестиваль ? готується руками однієї людини, легендарного тепер куратора Ольги Жук. Показовим є коментар на видиху однієї з моїх приятельок, що беспосередньо брала участь в організації такої масштабної події, як «Арсенале 2012»: так добре вийшло, сама не розумію, як це вийшло! Тобто, планування перебігу підготовки та поетапного результату і планомірна реалізація запланованого – поки що не наш принцип, і це дуже шкодить, особливо у співпраці з установами міжнародного масштабу. Ймовірно, тут допоможуть гранти на освіту для менеджерів культури, що почали з’являтися в Україні останнім часом (тобто, менеджер культури ? це все-таки окремий вид діяльності, більше не хобі), школи і семінари з фестивального менеджменту.

Наприклад, основною частиною Літературного фестивалю в рамках Міжнародного Львівського форуму видавців цього року стане проект «Контекст» – освітньо-фасилітаційний комплекс заходів, спрямований на створення Літературної мережі, орієнтований якраз на організаторів і кураторів у галузі літератури. Анонсовано підготовку ще кількох аналогічних освітньо-консолідаційних проектів.

Визнання того, що PR та маркетинг не зайві в високій культурній діяльності, теж допоможе поліпшити ситуацію з фестивалями. Немає нічого поганого в тому, щоби досліджувати й аналізувати потреби аудиторії, інформувати і залучати її доступними й прийнятними для неї ж способами, загравати з увагою, генерувати якісні й цікаві речі, щоби про фестиваль не забували впродовж року. На це можна і треба витрачати гроші, якщо вони є, або принаймні зусилля команди.

Якісне партнерство і співпраця, можливо, в подальному зменшать кількість фестивалів, але тепер, в умовах фестивального буму, це не так і страшно. Консолідуючи організаторський ресурс, грамотно таргетуючи аудиторію, спонсорів, потенційних учасників і партнерів, можна підступитися значно ближче до тієї заповітної схеми, котра з часом починає працювати сама на себе, створюючи іміджеву та добре організовану подію, життєдіяльність котрої підтримується суцільною зацікавленістю з усіх боків.

Насамкінець, колективне усвідомлення відповідальності за процес і результат, до якого ми тільки прямуємо, вилаштує хаос в конструктивне накопичення досвіду. Тут знову пригадується і та зібрана використана вода, і скарги в кожному другому інтерв’ю організаторів чи експертів галузі на те, що держава не підтримує, а спонсори не дають коштів, хоча повинні, бо це ж культура, і комічний перелік місць, де доводиться відливати на фестивалях під відкритим небом за умови відсутності достатньої кількості туалетів. Якщо всі викладатимуться на максимум, починаючи від постачальників обладнання (хороший звук на фестивалі, наприклад, в Україні дотепер не норма, а опційна перевага) і закінчуючи відвідувачами, котрі не відливатимуть де заманеться, то результат не забариться. Кількість переросте в якість, а напруженість ситуації в цілому ? в радість, суцільні вигоди, прибутки, творчі звершення, конструктивні експерименти і відкриття нових перспектив.

Оригінал матеріалу зручно переглянути на сайті kultura enter.

307083_10150326487574812_1195159235_n

Нагадаю, що Катерина Бабкіна займається відеопоезією, пише п’єси, сценарії для кіно та тв-шоу,  співпрацює як журналіст і колумніст із українськими та зарубіжними виданнями, є директором та засновником Міжнародного театрального фестивалю «Документ».